“Сльози на очах, коли бачиш це фото. Він прийшов навідати своїх друзів. Мені здається, що в цієї людини…”

Подивиться уважно на фото!

Це фото випадково зробив воєнкор Анатолій Грахов у місті Свердловськ, що зараз Єкатєрінбург. Це фото отримало перший приз на конкурсі у Амстердамі 1966 року. Це фото ніколи не було опубліковано у СРСР.

Ветеран, інвалід війни прийшов навідати друзів…

Як гадаєте – про що думає ця людина? Може вона нестерпно хоче все це зараз повторити?

Може вона хоче бачити на вулицях дітей у військовій формі? Той самий формі у якій помирали його друзі.

Чи може цій людині не вистачає дитячих візків креативно стилизованих під танки чи військові літаки?

Що б ця людина відчувала дивлячись на ходу бадьорих, рум’яних пенсіонерів, обвішаних виробленими у китаї медалями?

Мені важко повною мірою зрозуміти про що могла б думати така людина, бо моя війна не була ані настільки жахливою, ані такою тривалою. Але здається мені, що в цієї людини колись було руками інстинктивно потяглося б до рушниці та сумці з гранатами. Недарма вусатий yпup заборонив святкувати цю дату.

Я не знаю, через що пройшов мій дідусь, не знаю чого воно йому коштувало. Але я знаю свої відчуття щодо моєї війни. Я став гірше. Жорсткіше. Я повернусь туди, якщо моя країна зіткнеться з новою, ще сильнішою хвилею російської агресії. Повернусь бо так буде треба, бо обіцяв. Але я не тому, що я хочу це повторити. З часом багато чого йде з пам’яті. Але тобі ніколи не забути обличчя тих, хто бився поряд, а наступного дня ти стискав їх долоні у труні.

Цього не можна забути.

Це не можна святкувати.

Людям не можна.

За матеріалами з сайту Андрійчук Олександр

Джерело: vsns.co.ua