Вeликий пpoгноз істopика Яpослава Гpицака для Укpаїни на 2026 pік! Розкpито вcю пpaвду
Великий прогноз історика Ярослава Грицака для України на 2026 рік!
Розкрито всю правду.
Деталі:
На порозі 2026 року Україна перебуває у ключовому для себе історичному моменті, коли фактично вирішується не лише результат довготривалої та жорстокої боротьби за виживання у протистоянні російській агресії, а й закладається фундамент, на якому будуватиметься майбутнє нашої держави на десятиліття вперед.
Поки на передовій точаться бойові дії, дедалі гострішою стає боротьба за сенси та сценарії майбутнього всередині самої України. Між спокусою до швидких рішень і небезпеками “поганого миру”, між очікуванням зовнішньої підтримки та усвідомленням власної відповідальності за майбутнє. Дискусії про мирні плани, вибори під час війни, роль США та Європи, а також можливі довгострокові моделі співіснування з агресивним сусідом виходять за межі поточної політики й стають питанням історичного курсу України.
Відомий історик, публіцист, професор Українського католицького університету Ярослав Грицак в ексклюзивному інтерв’ю 24 Каналу розповів про міжнародну політичну ситуацію, що склалася навколо війни в Україні, та окреслив обережний прогноз на 2026 рік
Компроміс чи капітуляція: як Україні вибороти справедливий мир?
Наразі триває обговорення великої кількості мирних планів та пропозицій. На вашу думку, де проходить межа між болісним компромісом і відвертою капітуляцією?
Формальна капітуляція мала б статися як за сценарієм Першої чи Другої світових воєн: сторона переможниця диктує умови, де й коли представник переможеної країни має підписати офіційний акт про капітуляцію. Фактично ж капітуляція для нас би означала, що Путін добився своїх головних цілей: “денацифікації” і демілітаризації України та анексії “новоросії”.
Яким би не був результат війни, можна з певністю сказати: цього він не досягне. Все решта буде компромісом. Чи буде він болісним і наскільки болісним залежить від тривалості й результатів війни.
Президент неодноразово наголошував, що “швидкий мир” може призвести до ще масштабнішої війни в майбутньому. Сьогодні ми бачимо, як подібне трапилося між Таїландом і Камбоджею. Чи очікуєте ви, що американська адміністрація зробить висновки з цієї ситуації та змінить підхід до російсько-української війни?
Думання і поведінка американської адміністрації далека від реалій, і шкодить не лише Україні та Європі, але й самій Америці. Якщо вона це зрозуміє, то зробить відповідні висновки. А до того часу будемо спостерігати безконечні хаотичні хитання й те, що росіяни називають “хотєлками”.
Чи бачите ви бодай мінімальні ознаки того, що Путін готовий завершувати війну – чи його логіка досі зводиться до затягування часу?
Не бачу таких ознак, бо він відчуває себе в силі та в нього усе йде, як він каже, “по плану”. Він може так довго воювати, як довго має ресурси. Якщо нічого кардинально не зміниться, то, за оцінками експертів, цих ресурсів вистачить ще на 3 – 5 років.
Треба розуміти: життєвою філософію Путіна є суміш дзюдо та кримінальних правил “злодія у законі”: у 2004 і 2014 Україна “опустила” його як пацана, пацан має помститися, бо його інакше ніхто не буде поважати – а як дзюдоїст він навчений, що до суперника треба вчепитися і вичерпувати його доти, поки той не здасться.
“Корейський сценарій” уже не просто гіпотеза – схоже, його відкрито обговорюють як у Києві, так і у Вашингтоні, та в Берліні. Ви як людина, яка писала про поділи Кореї, Німеччини та Кіпру, скажіть прямо: чи здатна Україна вижити й розвиватися, маючи 30 – 35% території під постійною окупацією та лінію розмежування з мінними полями і фактичною стіною?
Я весь час питаю експертів як з України, так і поза її межами: чи є така межа, після якої Україна уже не зможе розвиватися? Їхня відповідь: такої межі немає, тим паче, що Україна при всіх її втратах далі продовжує функціонувати.
Треба розуміти: ця війна насамперед не про території, а про те чи зможе Україна раз і назавжди вирватися з “руского міра” з його схильністю до авторитаризму, корупції та агресії? Моя відповідь: може і мусить – але в яких кордонах і наскільки ці кордони будуть довговічними, не може сказати ніхто.
Вибори в Україні під час війни почали обговорювати вже на найвищому рівні. Наскільки це реалістична ідея в принципі та які варіанти проведення голосування ви бачите?
Шанси є, але вони мінімальні. Окрім технічних причин – як організувати вибори на фронті та для тих виборців, які зараз поза Україною – є ще інша обставина: абсолютна більшість українців не дає згоду на вибори під час війни. А значна частина навіть гадає, що їх треба провести не зразу після війни, а відкласти на безпечніший термін.
Ви часто порівнюєте нинішню війну з Тридцятилітньою або навіть зі Столітньою війнами. У якій саме історичній точці, на вашу думку, зараз перебуває Україна?
Моє головне порівняння насправді є з Першою світовою війною. Такі самі в’ялі зміни на фронті, така сама війна на виснаження тилу.
Наша війна через пів року дожене за тривалістю Першу світову. Дуже умовно можна сказати, ми зараз перебуваємо десь на межі 1917 – 1918 років. Тобто ми наближаємося до якоїсь розв’язки.
Захід вичерпав себе: які ризики та можливості криються за змінами у політиці Європи та США?
Західна коаліція, якою ми її бачили протягом перших років війни, поступово розвалюється. Чи варто очікувати наступного року поглиблення цієї проблеми та з чим ви це пов’язуєте?
Не списуймо Західну коаліцію занадто рано. Що насправді сталося, то це Трамп розбиває трансатлантичний союз між Брюсселем і Вашингтоном і перекладає весь тягар війни на Європу. Він мав намір зробити Америку знову великою, а насправді він змушує знову стати великою Європу. Як би та щоб ми не говорили, Україна має підтримку ключових європейських гравців – Британії, Німеччини, Франції та Італії – плюс ще декількох держав Півночі та Центру Європи.
Поки що вони були не дуже поспішали, бо не надто настрашилися Путіна – тепер же їх реально настрашив Трамп, погрожуючи їх залишити без захисту США.
Вони розуміють важливість України, бо реально їх захищає зараз саме вона, й Україна купує їм час для того, щоб вони змогли перейти на інші рейки. Чи вони встигнуть і наскільки – ніхто не може передбачити. Але поки стоїть Україна, Європа залишається у відносній безпеці.
Наскільки підйом ультраправих партій у Європі сьогодні реально впливає на політику щодо України, а не лише на риторику, та чи бачите ви можливості для співпраці з такими політсилами в майбутньому?
Наступні вибори до Європарламенту, а також у Британії, Німеччині, Франції – у 2029, в Італії – 2027. Важливими є також проміжні вибори у США наступного року – від них також залежить співвідношення сил у Європі. Тому якщо не станеться значних катаклізмів, Україна може розраховувати ще на кілька років, поки і якщо праві прийдуть до влади.
А щодо правих – ми маємо певні ознаки зменшення проросійських позицій у польській “Конфедерації” та німецькій “Альтернативі”. Ніхто не може передбачити, як далеко можуть зайти ці зміни, бо це рівняння з багатьма невідомими, до котрих у першу чергу належить США, Росія та Україна.
Європа активно намагається брати на себе більше зобов’язань щодо підтримки України без прямого залучення США. На вашу думку, це пов’язано з певним “шоком” європейців після приходу Дональда Трампа до влади чи варто очікувати розвитку цієї стратегії у майбутньому?
Це насамперед шок від Трампа. А щодо того наскільки буде успішною чи довготривалою стратегією, то повторю те, що уже сказав: це питання з надто багатьма невідомими.
Якщо відкласти емоції, що насправді є головним мотивом Дональда Трампа у темі України – прагматизм чи особисте бажання отримати “швидку перемогу” для внутрішнього політичного піару?
Головним мотивом Трампа є сам Трамп. Він егоманіяк і хоче увійти в історію як найкращий американський президент, як рятівник Америки. У цьому є як і загроза, так і можливості: його дії непослідовні, його амбіції можна розхитувати в одну чи іншу сторону, і це дає поле для маневру.
Гіршим є Джей Ді Венс: у нього нема хитань, він цинічний прагматик, і його приходу до влади я боюся.
Тема вступу України до Європейського Союзу згадується все частіше та навіть розглядається як один з елементів потенційного мирного плану. Наскільки це реалістично в найближчій перспективі – чи це все ж більше про риторику?
А оце вже дуже реалістично, і після найновіших рішень – зокрема, те, що європейським політикам вдалося оминути Орбана – виразно видно, що це не риторика.
Україна формує своє майбутнє: які виклики стоятимуть перед українським керівництвом та суспільством?
Які ризики для України в майбутньому році ви б визначили як основні: втрату міжнародної підтримки, ситуацію на фронті чи внутрішні соціальні негаразди?
Розставлю загрози по черзі: ситуація на фронті як важливий фактор, втрата міжнародної підтримки та внутрішні негаразди як сценарії можливі, але малоймовірні. Але жоден фактор не є вирішальним. Бо є ще й інші фактори, а також славнозвісні “чорні лебеді”. Тому краще стояти, вистояти та в загальному підсумку перемогти. Про це є наш маніфест від 1 грудня.
Маніфест підготувала широка група українських інтелектуалів, військових, дипломатів, медійників науковців та громадських діячів. У спільній заяві вони пропонують рамку довгострокової стійкості України та відповіді на виклики, з якими країна неминуче зіткнеться в умовах затяжного конфлікту.
Україна стоїть у точці великого історичного зламу, коли йдеться не просто про підготовку до чергової кризи чи війни, а про повну трансформацію держави. Усі попередні моделі безпеки, економіки та політики перестали працювати.
Війна оголила слабкі місця української державності, зокрема неефективні інституції, кадровий голод, корупційні практики, залежність від зовнішньої допомоги та нереформована система управління. У підсумку, все це заважає перемозі України у війні та подальшому розвитку.
Захід більше не гарантує безумовної підтримки, через зміни у глобальному порядку: США переходять до вибіркової участі в конфліктах, Європа зайнята власними кризами. Для виживання та подальшого процвітання Україна має стати суб’єктною, а не об’єктною державою.
Перемога вже неможлива у традиційному розумінні. Відновлення контролю над усією територією силою виглядає малоймовірним найближчими роками, отже потрібно переосмислити стратегію так, щоб Україна могла ефективно жити, оборонятися і розвиватися навіть в умовах замороженого фронту протягом тривалого часу.
Україна має збудувати довготривалу оборонну модель, через високотехнологічну армію, розвинену оборонну промисловість, інтеграцію з НАТО, автоматизацію процесів та широкі ракетні програми.
Держава повинна перейти від хаотичного управління до стратегічного. Критично необхідні реформи державної служби, деполітизація силових органів, меритократія у всіх секторах оборони та безпеки, а також довгострокове політичне планування, на противагу моделі мислення короткостроковими електоральними циклами.
Економічна модель має змінитися радикально, де основна ставка робитиметься на інновації, оборонні технології, інтеграцію з європейськими та американськими ринками, розвиток людського капіталу, інвестиції в освіту й науку.
Стратегічна мета – стати сильною, модерною та озброєною демократією. Україна може виграти гру в довгу тільки як інноваційна держава, здатна виживати поруч з агресивним сусідом і бути частиною західного світу на правах рівного партнера.
Маніфест закликає до нової суспільної угоди. Українцям пропонується прийняти складну правду: легких рішень не буде. Але в країни є шанс – якщо вона відмовиться від ілюзій, визнає реальність і перебудує себе під довгу боротьбу.
Якщо говорити про головні помилки українського керівництва в зовнішній політиці та внутрішній політиці протягом цього року, які з них ви могли б виділити окремо? І чи є можливість у майбутньому їх виправити?
Говоритиму дуже загально: війна є загрозою, але водночас нагодою змінити траєкторію розвитку країни.
Якщо влада не може змінити країну під час війни, то її змітає або чуже військо, або власний народ.
Ключовою умовою є політична воля. Багато змін трапилося на початку війни, але тепер бачимо певний відкат.
Поки що ця влада працює на міцну трієчку. Цього вистачає, щоб вистояти, але не вистачає, щоб перемогти.
Важливо, щоб Зеленський та уряд перестали говорити з нами, як з дітьми, нібито ми мало знаємо і мало розуміємо, а тому нас не треба лякати. Я досі чекаю, коли Зеленський скаже те, що сказав Черчіль: “ми мусимо воювати, бо не маємо вибору, ціна війни висока, і я не можу обіцяти нічого, окрім крові, поту і сліз, але я обіцяю, що ми її не програємо”.