Бачила на власні очі. В ранковому автобусі «Мукачево – Івано-Франківськ». На одному з крісел мирно спав військовий, в навушниках. Пасажири сідають на вільні місця, з розумінням обходячи сплячого…
Ситуація наступна. Бачила на власні очі. В ранковому автобусі «Мукачево – Івано-Франківськ». Я підсіла у Сільці, їхала до Тячева десь о 7 годині. На одному з крісел мирно спав військовий, в навушниках. Пасажири сідають на вільні місця, з розумінням обходячи сплячого.
Водій, на диво, такий приємний, уже старший чоловік, почав підходити і збирати гроші у людей, у тих в кого квитків не було.
“Лиш би не розбудив військового”, – думаю собі.
– Цей з квитком, — пробубонів, коли проходив того чоловіка. Я видихнула.
Наступна зупинка. Підсідає ще один чоловік у військовій формі.
На зупинці в Хусті чекаємо 15 хвилин. Вийшли на вулицю. Військовий пішов до кіоску, щось розпитує. Продавчиня чемно відповідає. Але чоловік йде з пустими руками.
Тоді підходжу я, замовляю каву. Не витримала і поцікавилась:
– А що військовий хотів?
– Питав чи карткою у нас розраховуються? То я й кажу, що ні..
Мені щось у серці так кольнуло. Боляче стало.. Заходжу в автобус:
– Ви питали за картковий розрахунок?
– Я.
– Що ви хотіли купити?
– Воду.
– Ходімо. Виберете. В мене готівка є.
– Ні, я так не можу.. Мені незручно.
– Я вас прошу.. Я ж від щирого серця.
Виходимо. Він вибирає “Шаянську”.
– Каву будете?
– Ні, ні.
– Добре тоді ця вода і великий круасан — кажу до продавчині.
– Дякую.. – сором’язливо сказав військовий, коли ми вийшли.
– Це ми вам дякуємо. Ви з дому чи додому?
– Мій дім так далеко. Але зараз у військкомат, а потім таки й на малу Батьківщину, захищати..
– Ви звідки?
– З Луганська.
Зайшла у кіоску знову. Взяла такий же круасан, воду і поклала на коліна військового, що спав.
Їдемо далі. До Перемоги!